Чи можна виїжджати за кордон під час банкрутства?
Для людини, яка має родину, роботу чи нерухомість за кордоном, питання виїзду важить не менше, ніж саме списання боргів. І страх тут не зовсім безпідставний: Кодекс України з процедур банкрутства справді згадує обмеження виїзду серед наслідків відкриття справи.
Але між тим, що написано в законі, і тим, як його застосовують суди, є суттєва різниця. Нижче — що насправді передбачає стаття 120 КУзПБ, коли суд дійсно забороняє виїзд і чому це не варто плутати з «невиїздом» через виконавче провадження.
Чи справді банкрутство робить боржника «невиїзним»
Коротка відповідь: сам факт банкрутства нікого «невиїзним» не робить, але й повністю ігнорувати це питання не можна.
Плутанина виникає через те, що обмеження виїзду в законі дійсно згадане — і цього виявилося достатньо для появи міфу про автоматичну заборону. Тут важливо розділяти два рівні: те, що норма існує в тексті Кодексу, і те, чи застосовує її суд у конкретній справі. Це різні речі, і саме на цій різниці будується правильне розуміння ситуації.
Перш ніж розбиратися з виїздом, корисно розуміти, як узагалі проходить процедура банкрутства фізичної особи — її підстави, етапи й наслідки.
Що насправді каже стаття 120 КУзПБ
Серед наслідків відкриття провадження щодо фізичної особи стаття 120 КУзПБ передбачає, зокрема, заборону виїжджати за кордон без дозволу суду, а також обмеження у розпорядженні майном боржника.
Тобто формально закон не забороняє виїзд як такий — він пов'язує його з дозволом суду на період провадження. Ключове слово тут — «суд»: питання віднесене на розсуд господарського суду, який веде справу, і не вмикається автоматично в момент відкриття провадження.
Обмеження у розпорядженні майном пов'язане з тим, що частина активів може підлягати реалізації в межах справи, — і це окреме питання, яке не варто змішувати з правом на виїзд.
Як суди застосовують цю норму на практиці
Саме тут теорія розходиться з побутовим страхом. Судова практика та правова доктрина виходять із того, що обмеження виїзду за статтею 120 КУзПБ — це захід забезпечення вимог кредиторів, а не безумовний наслідок для кожного банкрута.
Тому на практиці така заборона трапляється рідко — суди вдаються до неї лише у виняткових випадках, а не накладають механічно на всіх підряд.
Обмеження може бути виправданим лише тоді, коли доведено, що боржник умисно діє на шкоду процедурі: ухиляється від співпраці, ігнорує законні вимоги суду чи арбітражного керуючого, приховує майно, вчиняє дії з метою уникнення участі у справі або намагається вивезти чи приховати цінності за кордоном.
Якщо ж боржник відкрито співпрацює із судом та арбітражним керуючим, надає необхідні документи й інформацію, не приховує майно та не вчиняє дій, спрямованих на виведення активів, підстав для застосування таких обмежень, як правило, не виникає.
Простіше кажучи, заборона виїзду — це реакція суду на недобросовісну поведінку, а не автоматичний наслідок, що спрацьовує в кожній справі про банкрутство.